Проєкт «Жити в радості». Тиждень 3-й: Як я ходила на творчі побачення

Ця публікація є частиною 13-тижневого проєкту «Як жити в радості». Кожен день я спостерігаю за тими простими моментами, що приносять мені радість, допомагають підняти настрій, відгукуються в серці мажорною нотою. І я сподіваюсь, що проживу літо-2020 не просто помічаючи радісні моменти, а доберусь до Джерела Радості всередині себе.

Всесвіт ідеальний у будь-який момент. Так, всесвіт змінюється і розвивається, але в кожний момент він зберігає свою досконалість.

Оце і стало темою дослідження третього тижня проєкту, який я собі придумала на літо, – «Як жити в радості».

Вивчати досконалість всесвіту мені допомогла вправа «Творчі побачення» із книги Джулії Кемерон «Шлях митця».

Авторка радить:

«Запросіть себе на творче побачення… Творче побачення – це відрізок часу, приблизно дві години на тиждень, які ви вивільнили, пообіцявши їх витратити суто на підживлення своєї творчої свідомості, на свого внутрішнього митця. Насамперед творче побачення – це організоване дозвілля, яке ви плануєте заздалегідь і яке захищаєте від усіх, хто намагається у нього втрутитися без запрошення… Ми нарешті почнемо поповнювати творчі резерви, до яких звертатимемось під час занять мистецтвом».

Гадаю, у мене траплялись творчі побачення, але несвідомі, коли я планувала сходити в якесь місце – або крамничку, або книгарню, або просто повільно прогулювалась – і віддавалась цьому моменту, набиралась натхнення, окриленості, ідей, рефрешу, оновлення.

Але зараз у мене – Літо Радості. Задумала – зробила! Не відкладаючи далеко, влаштувала собі протягом тижня кілька творчих побачень. Абсолютно спонтанних, не за планом, а за внутрішнім посилом.

Зараз, під час карантину, хожу на роботу пішки – це приблизно 45 хвилин, якщо не поспішати.

Площа Кропивницького. Зайшла в костьол Ольги і Єлисавети (давно не була). Сподобалось, як тут стало – більш обжито, облаштовано і намолено. Раніше відчувався запах і метушня ремонту.

Помолилась за всіх рідних, знайомих і колег, яких пригадала. Купила воскові свічки для своїх «ранків при свічках».

Пішла повільно пішки по вулиці Шептицьких, по якій раніше не гуляла. Дозволила собі дихати ранком, гасила активність мозку, який все прагнув переключитися на «робочі, корисні» думки.

Просто йшла, спостерігала, розглядала, релаксувала. Вийшла на площу Андрея Шептицького до Собору Святого Юра, пішла уздовж виставки дитячих малюнків до конкурсу «Золотий мольберт». Красиві, цікаві задумки на теми неба, ангелів, храмів, єдності, соборності, левів, Львова.

До речі, зробила відкриття: дитячий майданчик навпроти Собору – суперовий! Не встояла, погойдалася. Радість – дитяча, захоплива, легка.

А ще – пеньочки, дерева-бонсай. Чудо!

У Соборі Юра обов’язковий ритуал – підійти до Туринської Плащаниці. Це дуже якісна копія, коштовна. В Україні таких усього дві – одна у Львові, друга – у Львівській області в Унівському монастирі. Мене завжди трусить перед Плащаницею. На ній видно усі поранення, колоті сліди на руках, спині, ногах, обличчі, від тернового вінця, рани від товстих цвяхів.

Відчуваєш себе співучасником подій двохтисячолітньої давнини. І картаєш себе за те, що нічого не можеш зробити, аби полегшити ці страждання…

Вийшла з Собору. Повернула на вулицю Листопадового Чину. Зупинилась перед постером – «Молитва Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького за український народ». Перечитала. Завжди проговорюю про себе від першого до останнього слова, коли тут проходжу. Наповнююсь духовним патріотизмом, радію, що донька свого народу.

По дорозі набрела на пам’ятник 100-річчя ЗУНР на вулиці Листопадового Чину. Раніше його бачила з вікна маршрутки, або пробігала, не розглядаючи. Уважно прочитала всі написи, порозглядала деталі. У цілому концепція пам’ятника сподобалась. Сучасно, лаконічно.

Пройшлася парком Івана Франка. До речі, це найдавніший парк України, йому більше 300 років. Кущі жасмину густо розтікаються у повітрі солодко-духмяним ароматом. Від цього час завмирає, зупиняється. Я дійсно на мить загубилася, в якій епосі живу.

У парку на деревах – годівниці для пташок. І взагалі дерева – живі, з візерунками із гілок і стовбурів. Не втомлююсь розглядати і фотографувати.

Повернула на улюблені вулички: Чайковського, Краківська, Галицька, Лесі Українки, Площа Ринок. За час карантину не гуляла в центрі Львова кілька місяців. Скучила.

Незмінні атрибути будівель – скульптури Діви Марії, ікони, граффіті з віршами на стінах, ліхтарі у квітах, зображення левів.

До речі, леви у Львові під час карантину також вдягнені в маски.

Як я прожила творчі побачення? Завдання полягає в тому, щоб змусити розум замовкнути.

Відчуваю очищення.

Душа працює в гармонії і єдності зі світом.

Міркую над тим, що всесвіт посилає на моїх стежках, відпускаю і рухаюся далі.

Іноді все, що нам потрібно, – це піти і знайти спокій. Корисно отак губитися в чомусь час від часу. Знайти ту річ або явища в навколишньому світі, які дозволяють поповнити наші творчі резерви. Звільнити свій розум від того, що нас турбує, і наповнити його тим, що нас хвилює, що насправді потрібно.

Творчі побачення – це заняття, які оживляють і наповнюють радістю.

Знайдіть свій спосіб заспокоїти свій розум, оновитися, наповнитися простою радістю!

З любов’ю і світлом

Анна-Марія

Можливо, вам також сподобається:

Проєкт «Жити в радості». Тиждень 1: Як моя любов до пошуку камінчиків перетворюється на магію

Проєкт «Жити в радості». Тиждень 2: Як я досліджувала чотири тиші всередині себе

Посібник “Як зробити смачний, ароматний, кольоровий урок”