Якби у вас був ліхтарик, у промені якого можна побачити правду, то куди б ви їм посвітили всередині себе?

Якби у вас був ліхтарик, у промені якого можна побачити правду, то куди б ви їм посвітили всередині себе? – це запитання знайшла на сайті психологині Ольги Скребейко.

Над ним і міркую в своєму улюбленому блокноті «Ранкові сторінки».

Хочу такий ліхтарик. Насправді, кожна людина має його, тільки рідко користується. Заховає кудись подалі… Або світить ним у внутрішні світи своїх знайомих. А всередину себе – боїться, не хоче знати правди.

Сьогодні вмикаю ліхтарик і спрямовую його промінь углиб себе.

Це приємно.

Світло пряме, чисте, навіть тепле.

Назустріч йому відкриваються усі мої скрині і комори, усі внутрішні кімнати і навіть та сама «таємна кімната», куди нікого, окрім Бога, не пускаю.

Як багато всього в мені! Далеко не скрізь порядок. От якраз побачу, де потрібно поприбирати.

У кольорі цього променя усе стає важливим, набуває сенсу, значеня. Назустріч йому все оживає, тягнеться розкритися, прагне бути освітленим. Кожна думка, ідея, мрія, зачинена «про запас» у нижню шухляду кутової шафи. Кожне почуття і прагнення, яким немає місця для прояву в моєму нинішньому житті.

Але ось ліхтарик наведено на ці почуття – і вони відгукуються радісно, прагнуть проявитися, розквітнути, вийти назовні і подарувати себе Всесвіту. Через мене. Бо так, як я, їх ніхто не проявить. Так, як я, з ними інший не зазвучить. У мені і зі мною вони можуть співати музику Життя, Любові, Надії. Музику Небесну, вічну, прекрасну, від якої світ навколо пробуджується…

Як я могла ці почуття заперти у віддалених кутках себе, відкласти на «потім», на «колись». Я ж сьогодні живу! Завтра буду іншою. Переді мною постануть нові завдання і нові дороги.

А на нинішніх моїх шляхах не можу нехтувати тим, хто я є насправді.

Усе моє ношу з собою. Щодня, щохвилини, щомиті.

Ось моя внутрішня кімната лавандового кольору. Кімната умиротворення, гармонії, ніжності. Тут прибрано, комфортно, ароматно. Речей небагато. Лакончіний і простий інтер’єр. Крісло, кілька книг на поличці, вікно в світ (через яке так приємно милуватись світанками, дощами, розквітом природи навесні, небом у різні добові години). Круглий столик зі скляною поверхнею. На ньому кілька творчих блокнотів і приємних дрібничок. І обов’язково свічка, що горить постійно. Кімната самопізнання.

Ось веселкова кімната. Тут веселковий килимок, веселкові тюлі, веселковий плед, чашка з веселковим візерунком. Кімната ідей і творчості. Тут можна поприбирати, розфасувати ідеї і думки на більш актуальні і потрібні та менш важливі, що можуть почекати часу свого втілення. А взагалі-то це класна кімната. Кімната радості, захоплення, натхнення, творчості. Тут приємно знаходитись, відчувати стан потоку, енергії, щось вигадувати, робити і втілювати. І тут багато моїх готових проєктів, продуктів. Ось для них веселкова шафа на всю стіну, і на кожній поличці якась дивна річ, що зберігає дотик моїх мрій, рук, почуттів, захоплень, прагнень.

Люблю свою веселкову кімнату, знаю її добре.

Мій ліхтарик Правди, куди ти далі посвітиш?

Біла кімната. Кімната для молитви, для думок про вічне. Білий пухнастий круглий килимок, Біблія, вервичка, ікона Божої Матері. Білі, підсвічені світлом ліхтаря стіни. Час зупинився. Кімната вдячності, тиші, єднання з усім сущим. Кімната очищення, «обнулення». Місце гармонії і балансу. Джерело мого рівного серцебиття, живого пульсу, обретіння рівноваги з собою і світом.

А далі ліхтарик освітлює мою червону кімнату – кімнату воїна, лицаря. Обладунки, меч – для того, щоб встати на захист ображених, допомогти тим, хто кличе. Чомусь у цю кімнату перестала заглядати. А потрібно регулярно тренуватись із зброєю. Навички можуть забутися.

Запиняюсь перед наступною кімнатою. Із тремтінням і смиренням. Золота кімната. Та сама «таємна кімната» всередині мене. З-під зачинених дверей таке світло, що вже очі сліпить. Захожу всередину. А тут сонце живе, мій дух, що від Бога народжений. Тут така тонка чудова мелодія розлита.

Ось моя золота сукня, золоті крила. Доводиться їх знімати, коли виходжу з цієї кімнатиє Це вбрання для Бога, тільки Він мене може бачити такою, знає мене у золотих покровах. Захожу без нічого, залишаючи все перед дверима. Мене огортає світло сонця. Вдягаю золоту сукню – ось яка я справжня. Підхожу до зеленого дерева, яке росте в цій кімнаті. На ньому і квіти, і плоди, і подарунки. Під ним – кошики, куди складаю зрілі плоди, збираю урожай. Плоди золоті, інших це дерево не приносить. Інколи квіти довго цвітуть, чекаючи часу, потрібного, щоб зав’язь плода утворилася і вчасно дозріла.

Захожу всередину сонця. Де я, а де сонце? Хто тепер розрізнить?.. Тут відбувається таїнство.

Виходжу з сонця оновлена, світла, збачена світлом Правди і Вічної Любові. Шкода, що не можна в цьому золотому вбранні показуватися людям. Знімаю золоту сукню. Вихожу. Зберігаю в серці те, що відбувалось у золотій кімнаті.

А далі ліхтар спрямовує свій промінь на сіру кімнату. І так сумно бачити її, особливо після золотої. Сіра кімната – це місце сміття, хаосу, безладу. Місце, де знаходять притулок мотлох мого життя – мої нечисті думки, приземлені почуття, земні прагнення і бажання.

Вона велика, тут все розкидано, звалено в купи. Неможливо пройти і не забруднитись. Скільки тут всього!.. Потрібно прибирати, мити. Крізь ці вікна нічого неможливо побачити. Тут темно, і навіть свічка не допомагає. Усе непотрібне складаю сюди, і ця кімната розширюється з кожною новою річчю. А коли вона розширюється, інші мої кімнати зменшуються. Тому що внутрішній світ єдиний, цілісний, все пов’язано одне з одним.

Просто нічого не доносити в цю сіру кімнату – цього замало. Потрібно вимивати, вичищати, спалювати непотрібне міліметр за міліметром. Тоді буде більше місця і простору для інших кімнат. Тоді буде легше дихати, бо тут я задихаюся від пилу, від бруду. Потрібно берегти себе від засуджень, скарг, пліток, земних бажань. Частіше заходити в білу і золоту кімнати. Дивитися на небо, на зорі. Брати енергію від сонця, від води. І кожен день прибиратись. Кожен день, без виключення. Ця сіра кімната не повинна бути такою великою. Ліхтар Правди вказує, що вже час виходити.

Але є ще одна кімната всередині мене. Промінь ліхтаря широкий, світлий. Відчиняю двері і потрапляю в світло-зелену кімнату.

Кімната людей, що живуть в моєму серці.

Скільки тут дітей бігає радісно. Скільки друзів і колег спілкується. І рідні мої тут – усміхнені, щасливі. Кімната любові, дружби, спілкування, бесід, свят, подорожей, відпочинку, пригод. Велика, як цілий світ. Тут стін майже не видно.

Кожна душа тут має для мене подарунок. А я несу подарунки їм. Дістаю із свого серця – і роздаю. Комусь пташку, комусь хліб, а іншим – квіти, книгу, цукерку, красивий кольоровий камінчик.

Зберігаю цих людей, ці душі від світу зла, брехні, холоду. Шукаю своїх, знаходжу і запрошую до себе в гості.

Як же багато їх всіх. Яка я багата!..

Посміхаюсь їм, світові, Богу, собі, цій зеленій кімнаті, променю ліхтаря, яий провів мене сьогодні зранку по цьому будинку з кольоровими кімнатами.

Це я. І це в мені.

Так, я не можу показатися світові в своїй красивій золотій сукні, але можу нести мелодію, що звучить у золотій кімнаті.

І те, яким буде небо, яким буде сонце наді мною, яким буде повітря навколо мене, яку воду я буду пити – залежить тільки від мене.

Дякую, ліхтар Правди, за те, що посвітив у глибини моєї душі.

А в які свої закутки ви би посвітили променем ліхтаря Правди?

Можливо, вам також сподобається:

Як я прожила рік зі словом «компас». Проєкт “одне маленьке слово”

Щоденник подяки. Як слухати своє серце

Моя коробка ідей