“Кожна мить”. Притча

Одного разу мандрівник подумав, що йому треба відвідати місто Каммір. І почав збиратися в дорогу. Він навчився надавати великого значення тим почуттям, які приходили до нього з незвіданих глибин його душі. Ось тому-то він залишив всі свої справи і вирушив.

Через два дні шляху він уже зміг побачити далеко обриси Камміра. Праворуч від стежки у напрямку до міста на узвишші проглядався яскравий зелений острівець, який привернув його увагу. Підійшовши ближче, чоловік виявив, що це пагорб з безліччю чудових дерев, птахів і квітів, оточений невеликою огорожею з полірованої деревини. Напіввідчинені бронзові дверцята немов запрошувала його увійти.

Він на час забув про місто, про те, куди і навіщо він ішов, і піддався спокусі трохи відпочити в цьому місці. Мандрівник увійшов усередину і почав неспішно рухатися між білих каменів, які начебто у випадковому порядку були укладені серед дерев.

Його погляд, немов метелик, пурхав і зупинявся на кожній дрібниці цього різнобарвного раю.

Його очі були очима шукача, вони були відкриті назустріч всьому незвіданому, аж раптом він прочитав такий напис на одному з каменів:

Абдул Тарег,

прожив 8 років, 6 місяців, 2 тижні і 3 дні.

Чоловік мимоволі здригнувся, зрозумівши, що це був не просто камінь, а надгробна плита.

Він відчув жалість, думаючи про те, що дитина прожила так небагато.

Озирнувшись, чоловік побачив, що і на сусідній плиті теж є напис. Він наблизився, щоб прочитати її. Напис свідчив:

Ямір Каліб,

прожив 5 років, 8 місяців і 3 тижні.

Мандрівник був вражений. Це прекрасне місце було цвинтарем, а кожен камінь – могилою. Один за одним почав він читати написи.

Усі вони були схожими: ім’я та скрупульозно підрахований час життя.

Та найжахливішим виявилося те, що людині, яка прожила найдовше, було трохи більше одинадцяти років.

Сильно засмучений цим відкриттям, мандрівник сів і заплакав.

До нього підійшов доглядач кладовища, що проходив повз подорожнього у своїх справах. Помітивши, що чоловік плаче, він запитав, чи не оплакує він якого-небудь родича.

– Ні, не родича, – відповів мандрівник. – Що тут відбувається? Що трапилося в цьому місті? Чому стільки дітей поховано на цьому цвинтарі? Що за прокляття лежить на цих людях?

Старий усміхнувся і сказав:

– Заспокойтеся. Прокляття немає. У нас є давній звичай. Хочете, я розповім вам про нього…

І він почав свою розповідь:

«Коли юнакові виповнюється п’ятнадцять років, батьки дарують йому книжечку. Таку, як у мене. Її носять на шиї. З цього моменту кожен раз, переживаючи щось дуже приємне, відкриваєш книжечку і записуєш у ній:

Зліва – що викликало щастя, радість, задоволення.

Праворуч – скільки тривали ці миті.

Така ось традиція.

Наприклад, ти познайомився з дівчиною і закохався. Чи тривалою виявилася радість знайомства? Скільки тривала шалена пристрасть? Тиждень? Два? Три з половиною?

Потім – хвилювання першого поцілунку… Це надзвичайне задоволення. Як його виміряти? Півтори хвилини? Стільки, скільки триває поцілунок? Додати переживання, пов’язані з ним, його післясмак. Два дні? Тиждень?

Потім – народження першої дитини…

А весілля друзів?

А довгоочікувана подорож?

А зустріч з братом, який повернувся з далекої країни?

Скільки було відпущено насолод і задоволень?

Години? Дні?

І так ми відзначаємо в книжечці кожен момент радості… Кожну мить.

У нас так заведено:

Коли хтось помирає,

потрібно відкрити книжечку

і додати весь час щасливих моментів,

щоб записати його на могилі.

Тому що для нас тільки це і є дійсно ПРОЖИТЕ ЖИТТЯ».

Хорхе Букай «Історії для роздумів»

Можливо, вас також зацікавить:

Хорхе Букай. 5 надихаючих афоризмів і казка-мініатюра

Дивна психотерапія Хорхе Букая

Урок-мозаїка